Питання до українців / Вопросы к украинцам

Крістоф Д. Брумме
«Питання до українців»
Переклад: Людмила Мельник

Чому ви дозволяєте переконувати себе в тому, що ваша країна розділена? Лише тому, що на Західній Україні є декілька ідіотів, які нападають на російськомовних словами: тут розмовляють лише українською!? Тому, що на Донбасі Степана Бандеру вважають фашистом? Невже це не дрібниці по відношенню того, що пережило старше покоління в Україні, ваші дідусі і бабусі?

З цими питаннями я звертаюся до вас як людина, яка вже в десятий раз перетнула на велосипеді із заходу на схід вашу чудесну країну. В Івано-Франківську я зустрів трьох чоловіків, які хотіли мене переконати в тому, що люди на Сході України, росіяни, зовсім інші. «Вони належать до зовсім іншої культури, не до тої, яка у нас тут, на колишньому австро-угорському золотому Заході. Ми належимо до Європи, а вони – до Росії!» Коли я запитав чоловіків про їхніх предків, то виявилося, що в одного батько – поляк, у другого бабуся – вірменка, а третій – напівугорець. На моє питання: «Коли ви були востаннє на Донбасі, де, нібито живуть лише російські реакціонери?» – вони відповіли: «Ще ніколи!»

Вони і не збирались туди їхати. Адже кожна країна має свій Схід і цей Схід знаходиться завжди десь далеко. Мої західноберлінські друзі в Берліні з жахом запитують мене: «Ти що зібрався на велосипеді поїхати на Схід, і що навіть до Польщі? В Польщі мене сприймають за божевільного, коли я кажу, що їду в Україну. На Донбасі, залякані продавчині, попереджають мене про бандитів в Росії. В Росії ж мені кажуть, що мені краще не їхати аж до самої Волги, і аж ні в якому разі до самого Казахстану.

Мені вже стає просто нудно, коли я чую такі слова. І я, як і дочка розбійника Роня в казці Астрід Ліндґрен, відкриваю для себе, що там, де нібито небезпечно, насправді ж може бути досить затишно. В Україні я дуже часто насолоджувався гостинністю, але не від кого я не отримував стільки запрошень, як від шахтарів Донбасу.

На Донбасі живуть жорсткі хлопці, це факт. А ще потрібно мати міцний шлунок, якщо ви зібралися там погостювати. Але скільки б ми не випивали, я ще ні разу не чув, щоб хтось зверхньо висловився проти українськомовного Заходу. Тут, як і всюди, почуєш скарги на політику, на депутатів-брехунів, на низьку пенсію і на підроблені медикаменти, але не почуєш жодного негативного слова про західних українців. Іноді хтось скаже: «Вони нас там не люблять» – і це звучить як розчарування.

Мій друг Анатолій із Тинівки, в Центральній Україні , один раз дуже гарно сказав: «Робочий на Донбасі мене не обманить. Він мусить так само тяжко працювати як і я, якщо хоче прогодувати сім‘ю. А ледарі є всюди.»

В першу чергу потрібно поставити питання, хто має користь від ствердження, що Україна розділена. Хто зацікавлений в тому, щоб налаштувати працьовитих людей один проти одного і посіяти між ними ворожнечу?

Звичайно олігархи. Той, хто веде дискусію про мову, не мусить говорити про малі пенсії. Легше маніпулювати розділеним робочим класом, ніж об’єднаним. Депутати у Верховній Раді ведуть удавану боротьбу для публіки, яка вже давно від них відвернулася. Зацікавленою в поляризації України є також Західна Європа, особливо Німеччина, тобто німецька політика. Доти, поки Україна вважатиметься розділеною, існуватимуть, із західноєвропейської точки зору, критерії добра і зла. І хаос, в такому випадку, має свою назву: розділення. І це спрощую погляд на Схід. Країну без внутрішнього єднання не можна прийняти в члени Євросоюзу. А зрештою, недостатньо фахівців, які змогли б займатися питанням України. Адже, якщо підрахувати, то виявляється, що в ЄС лише три десятки чиновників займаються відносинами з найбільшою за територією в Європі країною.

Також і певні деструктивні сили в Росії спостерігають із задоволенням за конфліктом в Україні. Можна ж завжди сказати: «Без нас ви не справитесь, незграбні менші брати.»

Наступне питання: «Що може бути альтернативою Україні з її теперішніми кордонами?»Адже, певне, є люди, які виступають за відділення російськомовної частини України. Хто це вирішує? Невже журналісти і письменники, які так охоче спеціалізуються на цій темі, бо для цього не потрібно багато знати, достатньо використовувати уже сталі кліше?

А що ж з регіонами, де розмовляють в більшості суржиком, тобто так як звикли? Або там, де розмовляють румунською чи грецькою? Україна мала би фантастичні обриси, якби її взялися перекроювати за критеріями крові і землі.

Як людина, яка вже довгий час подорожувала по Україні на велосипеді, я можу сказати: «Відмінності між Заходом і Сходом України мінімальні. Набагато менші, ніж між Західною і Східною Польщею. І набагато менші, ніж регіональні відмінності у самій Німеччині, наприклад між Баварією і Мекленбург-Передньою Померанією

І взагалі, що може знати одна людина? У скількох людей вона може запитати їх думки? І хто його запевнить, що ці думки не зміняться?

За останні роки я спілкувався не більше ніж з п’ятьмастами людьми. П’ятсот із 45-ти мільйонів.

Незважаючи на це, картина, яка все ж вимальовується, чітка: люди в Україні страждають не від мовних чи культурних відмінностей, а від економічних і соціальних проблем. Навіть на погоду частіше скаржаться, ніж на якусь етнічну групу. Тим паче, складається враження, що в останні роки періоди спеки чергуються страшними бурями.

У західноєвропейських країнах, таких як Швейцарія, Бельгія або Фінляндія використовують декілька офіційних мов. Чому ж це неможливо і в Україні? Моєму другу Анатолію не буде заважати, якщо у Луганську можна буде заповнювати формуляри російською мовою. Але радітиме, насправді, він лише тоді, коли його не мучитимуть цими формулярами.

————————————

Кристоф Д. Брумме
«Вопросы к украинцам.»

Почему вы позволяете себя уговорить, чтобы ваша страна расколота? Потому что на западной Украине есть несколько идиотов, готовых прорычать русскоговорящим людям: «Здесь говорят по-украински!»? Потому что в Донбассе Степан Бандера считается фашистом? Разве это не мелочи в сравнении с тем, что довелось пережить вашим дедам?

Я спрашиваю это как человек, который пересёк вашу чудесную страну на велосипеде с запада на восток уже десять раз. В Ивано-Франковске встретил я трёх человек, которые пытались меня убедить, что люди на востоке Украины, русские, совсем другие. «Они относятся к совершенно иной культуре, чем мы здесь, на бывшем австро-венгерском золотом Западе. Мы принадлежим к Европе, они – к России!». Когда я расспросил этих трёх человек об их предках, оказалось, что у одного отец – поляк, у другого бабушка – армянка, третий был наполовину венгром. На мой вопрос, когда они последний раз были в Донбассе, где, по их словам, живут исключительно русские реакционеры, они ответили: «Ещё никогда!»

Они даже и не собирались туда съездить. Потому что у каждой страны есть свой Восток, и Восток этот всегда очень далеко. В Берлине мои западноберлинские друзья с ужасом спрашивали: «Ты собираешься ехать на велосипеде на восток до самой Польши?» В Польше люди стучали себя кулаком по лбу, когда я говорил, что еду в Украину. В Донбассе боязливые продавщицы предостерегали меня насчёт бандитов в России. В России мне говорят, что дальше, чем до Волги мне действительно не стоит ехать, ни в коем случае не добираться до Казахстана.

Меня тянет зевнуть, когда я слышу подобные вещи. И так же, как и дочь разбойника Роня, я делаю открытия, что там, где по всеобщему мнению очень опасно, на самом деле может быть довольно уютно. Я уже часто пользовался в Украине чьим-нибудь гостеприимством, но нигде не получал столько приглашений как от шахтёров Донбасса.

Там живут жёсткие парни, это бесспорно. И надо иметь крепкий желудок, если вы там хотите погостить. Но сколько бы мы ни выпили, никогда я не слышал, чтобы кто-то отрицательно высказался в адрес украиноговорящего Запада. Как и всюду, здесь ругают политику, обманщиков в парламенте, низкие пенсии и поддельные лекарства, но никогда не говорят ничего плохого об украинцах. Иногда кто-нибудь скажет: «Они там нас не любят», и это звучит как разочарование.

Мой друг Анатолий из Тынивки, в центральной Украине, великолепно это однажды выразил: «Рабочий из Донбасса меня не обманывает. Он должен так же упорно работать, как и я, если хочет прокормить свою семью. А лентяи есть везде».

Надо прежде всего себя спросить, кому на пользу поддержание раскола Украины. Кто может быть заинтересован в том, чтобы стравливать между собой трудящихся людей, разжигать взаимные обиды?

Конечно, эксплуататорский капитал, олигархи. Тот, кто спорит из-за языка, не должен говорить о низких пенсиях. Расколотым рабочим классом легче манипулировать, чем единым. В парламенте происходят лишь притворные сражения, рассчитанные на публику, которая давно уже отвернулась. Ещё один выгодополучатель – это Западная Европа, особенно Германия, т.е. немецкая политика. До тех пор, пока Украина считается расколотой, существуют с западноевропейской точки зрения критерии добра и зла. У хаоса есть имя: раскол. Это упрощает взгляд на восток. Страну без внутреннего единства нельзя принимать в ЕЭС. В конце концов, не хватает служащих, которые могли бы заниматься Украиной. Ведь если посчитать, то окажется в результате, что всего лишь три дюжины чиновников в ЕЭС занимаются отношениями с самой большой по территории в Европе страной.

Также и определённые деструктивные силы в России с удовольствием наблюдают за этим конфликтом. Они могут теперь сказать: «Без нас не справляетесь, неумелые младшие братья.»

Следующий вопрос: что могло бы быть альтернативой Украине в её нынешних границах? Должно быть, есть люди, которые выступают за отделение русскоязычных частей страны. Но что будет с миллионами русско-украинских семей? Они тоже должны разделиться? Кто это решает? Может быть, журналисты и писатели, так охотно специализирующиеся на данной теме, потому что для этого не надо много знать, можно использовать знакомые клише?

И как быть с местностями, где говорят преимущественно на суржике, то есть, так, как Бог на душу положит? Или вообще по-румынски или по-гречески? Украина имела бы фантастическую форму, если бы её взялись перекраивать по критериям крови и почвы.

Как велосипедист, могу сказать: различия между западом и востоком Украины минимальны. Гораздо меньше, чем те, что в Польше. И намного меньше, нежели региональные различия внутри Германии, как, например, между Баварией и Мекленбургом-Передней Помиранией.

Вообще: что может знать один человек? У скольких людей может он узнать их мнение? И кто ему даст гарантию, что мнения эти не изменятся?

Вот и я вёл за последние годы долгие беседы самое большее с пятьюстами украинцами. Пятьсот из 45-ти миллионов.

Вырисовывающаяся из этого картина, однако, ясна: люди в Украине страдают не от языковых или культурных различий, а из-за экономических и социальных проблем. Даже погоду ругают чаще, чем какую-нибудь национальную группу. Тем более, что в последние годы периоды жары перемежаются с катастрофическими ливнями.

В западноевропейских странах, таких как Швейцария, Бельгия или Финляндия, тоже используется несколько официальных языков. Почему это не должно быть возможным и в Украине? Моему другу Анатолию не будет мешать, если в Луганске смогут заполнять формуляры по-русски. Но он будет рад, если его самого реже будут мучить необходимостью заполнения формуляров.